I Встав я, — ранній птах, — Зелене диво лебедило, — Ходило літо, вітер пах М'яким зеленим дивом. Встав я, — ранній сніг, — Сміялись коні невисоко, — Дивився радо ніжний світ М'яким коневим оком. Встав я, — сніго-птах, — Ходило біле холодило, — Тремтіло в річки по боках Тонке зелене диво. Дивно на піску Лежали тіні легкобоко, І ловко примерхи зі сну Щось вишивали тонко. Хвиля попід час Своє водове ткала ткиво, І обнімала юність нас — М'яке зелене диво… II Обнімає ніч зорю за плечі, Синьо посміхається зоря… Ти мені настояна на втечі, Втеченько-утечо-течія… Я не знаю, де ти спозаранку, Гублять твої губи ще кого?.. Попрощались ніженьки по трапу І крило завмерло над крилом. Бігли землі під твоїм обличчям, І мої стояли у ногах! Чи тебе, чи я себе ще кличу — Лиш сльоза на сльозу набіга… III Ти так далеко, аж нема… Холоне на столі вечеря. І неба ниточка німа Вже зачепилася за червень. А там, дивись, дніпрова тонь Піском на сніг перебіліє, Старий, ще з юності, вогонь Нову надію ледь нагріє. Заплющить очі давнина, Подивиться на себе. Мовляв, нічого там нема, Деінде, де-не-де-де. Мовляв, була. Була — мана. Була? Була. Не верне. І неба ниточка німа Вже поснувалася за червень. IV Це свято печалі — моє. Не твоє. Як я не хотів цього свята печалі! Але воно вже заспівало своє, І я вже не знаю, як жить мені далі. Де глянеш — не глянь. Де іти — не ідеш. Мовчиш — не говориш — а чути до слова. Лиш літо синіє до білих одеж, Та буде, та буде дорога сивова. V Не обніму я поля і води, Не надивлюсь на білу в небі хмару, — Я обніму передчуття біди І обніму у серці твоїм рану. Де вітру синьо-голубий огин Весінню під горою сушить глину, Не надивлюсь на погляд дорогий. На свою на нестомлену вітчизну. |