Бідна, похилена, знічена хата –
хто там донині трима інтер’єр,
хто на долівці траву розстилати
вербного тижня захоче тепер?

Сірого неба розірване клоччя,
Вітер гуляє в затихлім дворі,
і на деревах минулої ночі
спали, здається, ворони старі.

Чи не ворони, а більш екзотичні
птиці цієї лихої землі
задум плекали тут глупою ніччю
на кришталевого куполу тлі.

Купол небес – то, мабуть, замість церкви:
і помолитись не маю на що…
Треба зайти і від жалю не вмерти,
сльози стираючи з голих тих щогл.

Зірка на рівнім слизькім підвіконні –
мабуть, душа, що до неба пливе,
не помічаючи очі бездонні,
ті, що віщують кохання нове…