Холодною щокою Осінь
мене торкнулася,
наблизилась повік....
лизнула серце))
своїми пальцями вологими
дерева
розчісують волосся вітру,
і лиш подоба худорлява слів
майне між ними,
напівшепотом, який
не розібрати …
зникає все немов Її мовчання,
і гарно так, і холодно ,
….
людей не видно зовсім, майже… нам -
не чути гамору людського... люба Осінь, - гарна і різка –
коханка в мокрому плащі напівпрозорому
непрохана, - і невідступна!

Вночі мене надвір покличе і,
зпустілим парком ми із нею йдем,
і пристрастю поволі голі груди
цієї ночі, і Її -
наповнюються
місячними променями пальців моїх
замерзлих, півпрозорих
…
ліхтар свічу яскраву запалив нам…жовтаві шалі скинуті
вдихаем погляди й торкання прохолодні
в цілунках споєні жагою - падаєм на листя невагомо
і золото землі сирої з нами
в скорботнім сексі вигнеться дугою – і в небо кине душі …
та скрикнувши, в судомі переплівшись
ми вивалим на землю жмуток наших                                                        
відвертих зголених обійм
…ми зробимо в нічИйнім пАрку те
що ЗАБОРОНЕНО                                                                                      

Назавтра вдень опівдні знову ми, і на очах у всіх
на землю кинувши холодний та цупкий
її вологий плащ, - розкинемось, нестримні,
то я, а то вона вгорі,
ми тамуватимо наш крик
….і в невблаганній тиші
містяни дивляться на нас,
на це кохання напівнаше,
і ненаше,
що не прикрите окрім вітру навіть сонцем
безстидство цноти, відчаю, утрати
померлого у славі - листя золотого…

Ми з Осінню сьогодні – потаємні
Зима і Літо...
Ми - коньяк над льодом, і
на кладовИщі ми  - весняні тости!
вузесенька горою стежечка
над прірвою жаркого Літа – все це  - ми…

Кохання наше з Осінню,
у всіх вас на виду -
дивіться, викличе поліцію,
чи плюйте, або аплодуйте –
не зупинити снігом громом спекою дощами наш перший секс, прощальний, і єдиний
!
Завтра
на перпедзимних сходах
від блиску сонячних холодних дивних променів слизьких
моя коханка – з іншим….
їх десяток!…
моя кохана осінь – з ними! - з усіма …. !
вона кохається з людьми – і я це бачу, і дИвлюся,
і переповнюються груди щемом несолодким.
В чужих обіймах, та все більш – моя!
Природи вальс оголений, останній:
і - напівстерта змочена афіша рвана - «Осінь і її коханці»…
Нам – не спинятись,))
ми маєм зникнути – розтанем в віхолах, … - але
ми нескінченні  
і триваєм, і продовжуемося – в отелі,
який забув свої ім`я
(там щось про Каліфорнію),
вже сотні сотень тисяченних літ
співаєм осінь і її прощальний вальс – із кожним з нас…

але вона – одна - танцює на пустій дощатій сцені
))))) …………………………………….. а з берега луна – в долнях Божиїх,
Аккордеон До
Всеблагословенний.