| Авторський перклад з російської 
 
 * * *
 
 Ліс в променях рожевих далі;
 Ти, в блисках зоряних принад,
 Своєю світлою печаллю
 Живила тихий листопад.
 
 І опустила покривало
 Над нами ніжність. У долонь
 Ти листя мертве набирала
 І підкидала у вогонь.
 
 Мій погляд, від чуття знесилий,
 Беззвучним криком плив в тиші,
 Неначе ці листки ожили
 Й були частинками душі.
 
 Листок, зайнявшись, жваво, радо,
 Здіймався хутко над вогнем
 І плавно… тихо… м'яко падав
 Ажурним срібним мотилем.
 
 Бодай, коли помру, як листя,
 Від часу щастя і тривог,
 Щоб вогником злетів увись я…
 І сріблом ліг, скінчивши строк.
 
 Щоб зграя птича наді мною
 У сіті віт вплітала спів.
 Щоб я лежав у супокої
 Й всіма прожилками світив.
 
 Щоб ліс зорею був протятий.
 Щоб мир великим був… й малим.
 Щоб дехто, ніжністю багатий,
 Вогнем душі мене палив.
 
 ------------------------------------
 
 * * *
 
 Лес был пронизан алой далью;
 И ты, волнуясь, как закат,
 Своей прозрачною печалью
 Переполняла листопад.
 
 И опустила покрывало
 Над нами нежность, – в том шатре
 Ты листья мёртвые сжигала
 На встрепенувшемся костре.
 
 Мой взгляд, от чувства обессилев,
 Беззвучным криком плыл в тиши,
 Как будто листья эти были
 Частицами моей души.
 
 А листик, вспыхнув словно радость,
 Смеясь, взвивался над костром
 И плавно... тихо... мягко... падал
 К ногам ажурным серебром.
 
 Хочу, когда, как эти листья,
 Умру от счастья и тревог,
 Чтоб огоньком взметнулся ввысь я
 И серебром на землю лёг.
 
 Чтоб стая птичья надо мною
 Вплелась в ветвей чудну́ю вязь.
 Чтоб тих лежал я и спокоен,
 Но каждой жилкою светясь.
 
 Чтоб лес пронизан был закатом.
 Чтоб мир огромен был... и мал.
 Чтоб кто-то, нежностью богатый,
 Меня в костре души сжигал.
 
 
 |