Опівночі зримо глибокі очі звикли довго дивитись з ікони. Короткий вік жіночих вихорів зрів з блідої півночі і нічого, що довго. Істотні три горби мовбито здорові. Під вікном високо встромились могили. Оклик. Голос. Прожогом свист. Хтось бродить подобою із жінок. Помітно вимгліло повним сном. Відтоді проникливий входить околом в осінь, він погожий, кочівник, мов хороший дід з псом. Одинокі коні в полі привітні і покірні. Лиш притомні монстри пробігли і спинились мимохідь. Молох. Жовті квіти в прозорім просвіті ковили. Солідні пирії повні волі, віри, обмови. І хтось із сміливих покритий ними, один із них молодий, досить помітний. Спішно підросли їхні скромні сосонки. Живі розбірливі вогники, - їм пожити мить. Їм іти в розріз, в короткий стрій. Відколи остиг світ німий до них, скоримих? І стійкий світ повний тиші в долині. Тривкі порски води. Широкі ріки. Стійкі гойди чіткої тополі під Дніпром. Щиро спішити - ні до чого. Нишком-тишком. Прозлились лики від щільної чистоти в воді. Солодкі соки видиміли, - вогкі, чисті роси. Нічого собі щиро визвіривсь під шкідливий грім. І швидко втік. Розводить дим скоримих і розквітлих див. Дрібні свіжі стріли бистрих осколків листочків спішно змокли в сіні. Виринув хибний зойк ситої сопілки, потім і хворий зик схожих чоловіків під спокій стих. Ніжно-білий вихристониць. Він вмістив сотні слів в хитрість свідомих. Одвічний слід розчинивсь в собі, - низько-низько всох. Бо низькорослий. Сьогодні поволі сизий дим поліг тінню. Ніщивні тривоги рідних в Ніжині. Обгін. Тлінь ніжнокольорових квітів із Вінниці. Повні вихровим вітром крил світлі світи. Сопілки від дощі і видно хід гнилих обріїв. Обвійні обжинки! Холодні води в крові. Віднині твої рідні орли голодні і босі соколи. Ось обдирний хміль із вином. Сколихи обмолотих колосків. Бідні діти. І поки морок досвітній пішов в обхід. Молоді обійми під обстріли ворон. Клич під обрив. Об'їзд вороних конів. Лови зійшли з пишної тьми обширів. Тоді висіклись довгі обміри довжини стін широких місточків. Пішли в об'їзд. Холодні сльози мілини річки. Оболонь. Ось обоз трьох хворих одіозом попів. Тоді золоті роки йшли по колії на дно. Огрівні одриви води. Підриви гнівних мін. Тихі поштиві однорічні окопи. Озброїлись. Живі огріхи розвідки оволоділи лісом. Тип притис тіло до стінки комори. Ого-го дім коло дівчини, білий-білий. Їм ніколи. Поблідли огорожі дворів. Чолом пішов піт. Озноб. Оклик півнів. Сонний хвилинку провис. Милий ні з ким. Тіло згоріло. І досі видно блиск коси. Облиш. Чиргик. Чирк. Осліпивсь. Зморшки ботинків. Тривожно. Гомоніли поодинокі постріли. Движі. Грізно в боротьбі з ворогом. Розподіли від сіл і до сіл блок-пости. Оповитий лик коло криниці. Присів. Приліг. Сивий від втоми омив собі чоло. Хтось мітив оком в око. Скік змоги. Під льохом. Диви, дитино. Їм смішно. Зойк в імлі. Писк. Горить порох. Зовсім посинів пил В очі горить попіл, кипить кров, сморід від чорних вій. Холонуть долоні. Бррр... опік. Півночі корчить біль щиколоток. Тріпот опорної ноги... штирить. Оплот ціпких опришків від нової орди. Щойно циклон озвірів. Щосили штормить. Чортів оптимізм оргій із півтори тіні. По долині вигризлись пігмоїди до півціни. Півсотні вільних хвилин. Дрон - під штопор. Хропить півсвіт. Осів Оріон. Гостро морозить спину. Ігор вихопив тільки осокір під горбом. Похилились тополі. Віктор освоїв острівок. Сизі горби могил. Сизі схрони лігв. Сміхом бійців хороводить Гордій. Іполітовий простір осоки сьогодні. Мовби гонить в офірі, щоб пішли звідси під млин. Ні до чого шовковий сірий полин посох на горбі. Либонь, зовсім колом вихопив Зосим тривожних вікінгів. |