Що з ним? Синій, синій сніг. І мовби білі оси.
Соковитий сніг. Білі тополі. Достиглі зорі.
Високовольтні стовби від Божої річки білі.
Сивий сніг силоміць колосить поміж
врочисті голоси горнових зморів дівок.
Повні очі сліз від гордощів книги Зіноївни.
Вчить. Ти, поки коник,  трішки візьми вітром,
трішки посміхнись під дзвінкі стрибки Зої.
Осінь від слів Кіри. Щось розкрили її діти.
В сітці сніжинок тобі осінь витопить двір
і кольоровий коридор дорослих втіх.
Той, що тихо йшов по колії, провидить
шостий рік чорний світ в домі докорів.
Сон котить білосніжні горби під вишні.
Птиці. Від живих сонць, скрізь мокрі шиби, 
вічність вогнів. Тобі кричить кіт зі східців.
Високі свічі. - Димок білий. Грішник в шибці.
Дивно. Просить. Інтимні голоси від втоми.
В місті тихо прогомоніли хлібороби
про вино з віршів Ірини, з роси сліз Соломії.
Сотворились світлі витопи вві сні горищ.
Дід-привид підловив доньці вологі квіти.
Під крики їх підхопили ліві чисті стовби.
Когось попросили в поміч до омовінь.
Стривожились сходи вниз до річки.
Від Лідії  ці білі лілії снігів. Від Мотрони
вийшов дід Осип і пішов до Ніни.
З піни виникло тіло Ольги. Кволо знітилось.
Он, дивись. Скорботні пороги домів.
Дощ пішов пішки. Кроки Вікторії мокрі.
Він схотів до Орисі, - грішно, - бо ворони
під чорним димом виникли з вікон Софії.
Плин омив собі та Вірі стопи від іржі.
Ми вчили в школі, що гордість - то хміль.
Дощ розмив білий, холодний простір.
Тривкий світ в Горпини від кпинів діброви.
Ти ішов в отчій дім двічі робити добро.
Лоскіт щічок від білих сніжинок. Срібло.
На голові товсті косички. Розмиті очі її.
Виходить в тобі, Христино, вибродив біль.
Годі тобі, природо, милостивити всіх і всім.
І ти, скрипко, бий години розкішним.
Дорожи Кволо прожиті в голизні дощі.
Ти, мій спокій симфонії, промінкий,
 швидкий, вмить ожив, вмить вибив грім.
Мовби білий дім, що в сивій сорочці пробіг.