Нелюбі моїй
І затулившись плечечком
От...
Вже не осінь,
а зима,
осріблена
засніженими
кронами.
... А відображення твоє
у світлі завіконня,
слова шпурляючи невлад,
та затулившись плечечком,
кидає свій нещадний
зирк,
мені,
у спину...
Розсекречена -
зітхаєш шумно,
тягарем,
відображаючи
балясину...
З тобою, чесно слово, ясно все.
... А от, мені - що ?!
Що, мені ?
... Отут, отак от і стояти,
і в неосяжність повторяти,
те, що зведе мене з ума.
"- Уже не осень.
... А зима."
Авжеж!
Зима...
* * *
Ніжність за горло
Що ж, ти, ніжність, за горло ?!
Як боляче, боляче...
Боляче!
Боже...
Як боляче.
Серце від крові гарячої клинить ...
Вгамуйсь ...
Проклинаючи долю свою, я кидаюсь...
Та, доля при чому?
Життя це, та …
Ніжність за горло !!!
І, боже, як боляче ж, боже...
Як, боляче!
Пам'ять птахом в долоні -
клюється ...
Пищить …
То, у небо її!
Я пробуджую клятий вогонь -
і, дурепа яка -
все чим жив,
Я жбурляю...
У вогонь цей жбурляю від тебе листи,
я іх,
оскаженілий,
кидаю, кидаю, кидаю...
Раптом, бачу!!!
У тому вогні проступають слова,
-Боже, та що ж наробив...
Я, як сич, шепочу
Та відлуння мене зачіпає ледь, ледь ...
Тиша.
Бачу...
Слова,
крізь вогонь,
ті слова,
що були трепетливі для нас дотепер.
Здрастуй, миленький! - в попіл,
луною
-Прощай!
Розлетілись в вогні, наче зграя пестливих птахів.
- Обіцяй ... назавжди ... будь моїм ...
- Обіця-я-яй !!!
Обіцяй же — у пал цей лице нахиляю і бачу відлигу.
Як в пресвітле зникає.
- Навіки ...
- Любов…
І як корчиться в тому ж вогні.
- НЕНАВИДЖУ !!!
* * *
Від ознобу очей відсахнувшись
Від ознобу очей,
любов'ю обпалених
...відпрявши,
відсахнувшись від тіла,
що дихало
потягом пристрасті...
Як боялася я...
Ось,
підійдеш та притиснешся,
підійдеш
...та
...притиснешся.
Нелюб.
...Мій
* * *
Від ознобу очей,
коханням обпалених,
...відпрявши,
відсахнувшись від тіла,
що дихало спрагою щастя,
як боявся,
що –
раптом –
підійдеш і притиснешся,
підійдеш і притиснешся...
Нелюба моя.
* * *
А після
Коли побачиш...
Що короста тьмяної краси зійшла з лиця,
і зразу же, усе життя твоє...
Враз проступило крізь нього,
неначе зруб бездонного колодязя,
наповнився…
А тут і я іще,
неголений та стомлений,
давним-давно пробачений...
Й забутий…
І ще, і ще!
Як не приховуй,
ти помітиш
здивування
всією невблаганністю,
також,
твого
старіння…
Ти будеш,
як колись-то,
посміхатися,
як в новину
почнеш
у зазірки
кидатися...
А після...
ДОВГО, ДОВГО, ПЛАВИТИ ЗІРКИ…
Щоб хоч на вулиці - не розридатися…
* * *
Нема тебе на світі
А ти,
пішла?
Пішла.
ПІШЛА!
Неначебто, померла.
І я, ось,
начебто не пам'ятав,
та де ж,
ти,
де ти?
Та й відсував
в слова,
в діла.
До того ж
малі діти...
Коханка.
От життя-буття,
тут спробуй, відірвися,
так трахне в лоб -
засвоїш вмить,
оці от, теревені ...
А от вночі, та замість сну,
у стогоні жалю,
я згадував нелюб свою і разом з нею жив ...
Я плив туди,
де не було
тим пристрастям моїм,
межі....
І в знов згорав,
як в давнину.
Летів і розумів,
що, не було
ну, не було,
ніяких псячих сил...
Утримати тебе
у жмені.
Розкрив долоні, і...
Нема!
Я здох — прости, прощай ...,
Цей прощавай, він, як лишай,
стригучий в смерть мою.
Дожив…
Світанок…
П'ю свій чай.
Курю.
Та щось жую...
От,
достобіса!
Доста, доста!!!
І раптом, діти ж, діти!
Та,
спазм,
пішла.
Пішла,
ПІШЛА...
Нема тебе на світі.
* * *
Життя-буття
Чому мені здається...
Що?
Що не померла ти.
Закрию очі, ось ти.
Близько, близько…
Губами по щоці проводиш,
і!!!
І жадібно так, дихаєш...
Ось, тільки…
Так!
Начебто париш.
Тремтячи тілом,
танеш,
танеш,
танеш.
І, серце роз'ятривши,
вивільняєш…
Свідомість вивільняєш ти мою,
задля буття на цьому світі...
У безщасті дожування.
* * *
... Прости та прощавай, душа моя, рятуйся та лети на горяний наш світ.
Ну, скільки можна мучити це тіло,
та й передсмертний комп пищить - клінічна смерть
прийшла таки до мене.
Але, ця клята клятьба Гіппократа!
І, всі разом,
реаніматори накинулись на труп.
Даремно я не слухався порад -
у своєму ліжку нам корисніше вмирати...
Якмога далі від ретивих ескулапів.
Розряд!
... То прощавай, душа моя, рятуйся,
лети на горяний наш світ,
а от мені туди - ні-ні ...
Я зрозумів - свідомість у приматів
миттєво випаровується там від спеки
господньої любові.
О, як хотів би,
як хотів би я -
ані живий, ні мертвий
парити в спогадах про те, як ми з тобою...
Розряд!
Ну все …
Я ж дихаю, дивіться ...
Я навіть ворушу губами...
Я так стараюся...
Однак, продовжимо!
... От зоряний садочок спогадів,
я в ньому,
пливу.
... А там і ти, загублена у лихолітті забуття
халатик запахнув,
як нібито летиш,
до мене -
вся ніжність,
вся терпіння
та журба.
... І чутно,
ледь-ледь чутно, спів,
про те, що пресвята ця діва
згасла, як свіча ...
... А ГОВОРИЛИ - ГРИП !!!
Який же я мерзотник,
ВІДПУСТІТЬ !!!
Я вимагаю смерті од ковіду.
І негайно…
То ж, припиняю дихати,
чекаю -
бути може,
що ти прокинешся і пригорнешся,
як колись,
в часи, коли кохання колихало нас
...Моя нелюба.
Розряд!
Іще,
іще!!!
ІЩЕ?!
... Ні, ці так просто не відпустять!
Прощавай, душа моя.
Лети вже у своє привілля ...
Мені ж у тім єстві вербальнім
залишатись...
Та, до того ж
чую, чую -
заробив ...
Мій «пламенный мотор»,
і разом з диким болем
ще й повернулося
бажання щось перевести...
Чи подих,
чи щось на українську
перекласти.
Та!
Боже, боже ж мій!
Ну, скільки можна мучитись з оцим, так званим тілом.
...............................
Русский вариант
...............................
Моя нелюбимая
(цикл стихов, длиною в жизнь)
От озноба глаз,
опалённых любовью,
отпрянув,
отшатнувшись от тела,
дышавшего жаждою счастья,
как боялся я –
вдруг –
подойдёшь и прижмёшься,
подойдёшь и прижмёшься…
…Моя нелюбимая.
* * *
Отшатнувшись от глаз
От озноба глаз,
опалённых любовью отпрянув,
отшатнувшись от тела,
дышавшего жаждою страсти...
Как боялась я,
вот,
подойдешь и прижмёшься,
подойдёшь и
...прижмёшься.
Нелюбимый.
Мой...
* * *
Уже не осень. А… зима.
Уже не осень, а зима
посеребрила кроны…
…А отражение твоё
в пространстве заоконном –
то отвечает невпопад,
то, заслонившись плечиком,
бросает беспощадный взгляд
мне в спину…
Рассекречена –
вздыхаешь шумно и легко,
изобразив с улыбкой нечто…
С тобой всё ясно.
… Ну, а мне – что?!
А мне что?!!!
…Так вот и стоять,
и задыхаясь повторять,
то, что сведёт меня с ума…
- Уже не осень…
…А зима.
* * *
Что я пил с этих губ
Твой двоящийся образ
отчетливо так разделен был
на тогда и сейчас…
Что осталось в сейчас волновало,
Но тенью, беспамятной тенью…
А… что было меж нами –
Казалось – закрыто навек и умрет вместе с телом…
Но, поди, ж ты!
Бессонница…
Блюз…
- Ты! –
была виновата – хриплю – Ты одна…
И сжимаясь под осыпью колких осколков,
Понимаю – закляк, чтобы выжить,
Вычеркивал из подсознанья…
Убегал на край света,
Спивался, сжигая,
Бесполезное время…
Но, поди ж, ты!
Отчетливо – звезды!
Вижу звезды, они зажигались в глазах…
Облик твой странноцветный луною в окне…
…И так явственно слышу слова,
что свивались в клубок, и плескались, как рыбы в затоне…
…И как блики, легчайшие блики текли по губам…
Что я пил с этих губ?!
И, зачем мне все это, зачем?
…Задыхаясь, шепчу, задыхаясь, что ты оказалась права –
черновик моей жизни бездарен –
мы просто спасались,
мы какое-то время дышали друг другом, а после…
Все, что после – предзимняя блажь.…
Рассветает…
...И вот они, новые ритмы,
Заглушая мой блюз,
молотками отбойными рвутся сквозь стены
и грохочут победно –
- ДО-ЖИТЬ, ДО-ЛЮБИТЬ, ДО-ТЕРПЕТЬ!
…И вот так – целый день, помогая,
помогая дожить, дожить, дожить, дожить…
* * *
Короста красоты сойдет с лица,
вся жизнь твоя проступит сквозь неё –
как будто сруб бездонного колодца
наполнится…
А тут и я еще, усталый и небритый,
давным-давно простивший и забытый…
Как не скрывай – заметишь удивление
неумолимостью и твоего старения…
Ты будешь – как когда-то - улыбаться,
передавать приветы, сплетни, просьбы…
А после
ДОЛГО, ДОЛГО, ПЛАВИТЬ ЗВЁЗДЫ…
Чтоб хоть на улице – не разрыдаться…
* * *
Ушла…
Как будто умерла,
и я не помнил – где ты…
Отодвигал…
в слова, в дела…
К тому ж, жена и дети…
Любовница…
ЖизневорОт – попробуй, оторвись –
так трахнет по башке – поймешь –
как неразменна жизнь.
…И только ночью, вместо сна,
при расслабленьи жил,
я вспоминал свою любовь
и вместе с нею жил…
Я плыл туда, где есть придел
двоящихся страстей…
Как вновь – сгорал,
как встарь – шипел,
и понимал – нет сил…
и не было, чтоб удержать
тебя в своей горсти…
Ладонь разжал –
…и нет тебя.
Я сдох –
прощай…,
прости…
Простипрощай
он, как лишай,
стригущий жизнь мою.
Дожил…
Рассвет…
Хлебаю чай…
Яишницу жую…
Отодвигаю все…
Дела,
к тому ж, жена и дети…
И вдруг! Сквозь спазм –
У-у-ушла!
Ушла…
УШЛА…
НАВЕРНОЕ,
…УМЕРЛА!!!
И нет тебя на свете.
* * *
Всё время кажется, что ты не умерла…
Глаза закрою, вот ты. Близко, близко…
Ладонью по щеке проводишь и глядишь…
… И жадно дышишь.
… Жадно, жадно дышишь!
Вот, только…
Да!
Как будто бы паришь,
дрожа от счастья и переливаясь –
таешь…
И, сердце растравив, освобождаешь…
Сознание моё освобождаешь
для жизни без тебя…
… Без жизни для тебя.
* * *
…Прощай, душа моя, спасайся, лети на горний свет.
Ну, сколько можно мучить это тело,
прибор пищит – клиническая смерть,
но – клятва Гиппократа, и все разом,
РЕАНИМАТОРЫ набросились на труп…
Напрасно я не слушался советов.
В своей кровати умирать полезней…
Подальше от врачей…
Разряд!
…Прощай, душа моя, спасайся,
лети на горний свет,
а мне туда – ни-ни…
Я понял – там сознанье человека
мгновенно испаряется от жара
любви господней, о, как я хотел бы…
Ах, как хотел бы я –
ни жив ни мертв
парить в воспоминаниях…
Разряд!
Ну, все …
Дышу, дышу, глядите…
Я даже шевелю губами…
Я так стараюсь…
Но!
Однако же, продолжим!
…Звездный сад воспоминаний,
я в нем плыву…
… О, это ты, забытая моя,
халатик запахнув,
как будто бы летишь,
ко мне летишь –
вся, нежность,
вся, терпенье,
вся, участье…
… И слышно,
еле-еле слышно пенье,
о том, что пресвятая эта дева
угасла, как свеча…
… А ГОВОРИЛИ – ГРИПП!!!
Какой же я мерзавец,
ОТПУСТИТЕ!!!
Мне очень нужно умереть…
Сейчас же…
Перестаю дышать
и терпеливо жду,
быть может… -
ты очнешься и прижмешься,
ко мне прижмешься,
…нелюбимая моя.
Разряд!
Ещё!
Еще!!!
Ещё?!
… Нет, эти не отпустят!
Прощай, душа моя,
лети на горний свет…
Мне остается тело…
И к тому же,
я слышу, слышу,
заработал…
Мой пламенный мотор,
и вместе с дикой болью
вернулось, вдруг,
желание…
Дышать!
Но!
СКОЛЬКО МОЖНО МУЧИТЬ ЭТО ТЕЛО!!!
|
