Нетерпіння душі – обернутись у рокоти зливи,
у заломлені блискавки,  чорні поверхонь розриви,
прогриміти словами у вуха байдужому світу,
загоїти, бинтуючи, душу його перебиту;
заявити про себе, розбити сонливість довкола,
і набридлу ходу – на припоні до жорен – по колу
перервати! Або...

Не міняти нічого, ламаючи через коліно,
залишити триножник із Духа, і Батька, і Сина,
хай цей світ, плодородячи, буде інертним і тихим,
з його власною мудрістю, сплячим  незбуваним лихом,
із гріхом, що уперто повзе по глухому корінню,
у балансі, який --- невтямки і назло нетерпінню.

Ця одвічно-ухильна реальність під марлею неба!
Хитро в піжмурки з нами погратись – усе, що їй треба,
дати облизня, в спину штурхнути зухвальців у безвість,
обернутись у фата-моргана, в свою протилежність,
і сміятися з наших досад, невдоволення, злості,
з нетерпіння (убивчого, наче розтягнутий постріл).

Вічне «бути чи ні?». Від судом спорожнілого серця –
до небесних воріт -- там одвіку ніщо не схитнеться,
там сліпучим достатком німі переповнені  соти,
нетерпінню немає там місця, немає роботи,
там квітучим гіллям у душі розростається подив...
Ми не знаєм нічого про це, нетерплячі заброди.