В ніч упурхує птах Гамаюн.
Я себе силуетом окреслюю
і сиджу з марсіанською «Теслою»
поміж обертів космосу й дюн.

До Землі, для авто недосяжної,
Гамаюне, прошу, долети
попри відстаней і самоти,
як безодня – багатовантажної.

Ворухни вигнутий небокрай
і, рятуючись від птахоловства,
десь уранці мене проспівай
над сильцем сумовитої Ворскли.

Мною берег її звесели,
їй навроч в небі сонця високого,
щоби радіошурхіт осоки
ледь антени хитнув бугили.

Залишись, Гамаюне, край неї,
подаруй, мов удачу, мене
річці, що вже не наздожене
течією мого апогею.

Вже мені не потрібно удач.
Я – втікач, як і ти, птаху, з раю
в світ, такий, що астрологи мають
зітканим з ворожби протиріч.

Тут немає ні ніг, ні коліс…
Тільки – крила, самі вічні крила!..
Поряд «Тесла» застигла, мов брила,
ще гальмуючи всесвіту вісь.