Крізь прогали в нетях хоч чогось,
в розкосину.

Крізь нору вируючу шемхамств.

Промінь місячний по обрію  проноситься,
то душа моя зривається ускочити
в фирглі-мирглі.

Переливушкою,
простозоряно,
у горлянку солов'я!

Тьох бундючиться,
топоче, ще й,
лопоче щось,
обпікає ласим,
з остраха
бриньчить.

Рветься з рук.

Та начебто,
бобочиться,
прикидається,
що справді,
і не мій!

А!!!

Десь
та щось,
в колись
і потрапляє…

Завмирає…

Місячною стежкою тремтить…

І тоді, гусячою,
аж,
шкірою дурію
я…

Зараз, як жажахнеться!

І, все.