літо мине, а ми жодного разу не поговорили про головне
єдине, що можна сказати напевне – те, що літо мине
знову почнеш читати абетку, до останньої літери не дійдеш,
але напишеш вірш про те, що кохання не має меж
слів бракує для цього літа, тому що воно таке саме, як всі
ми довіряємо проліскам, зростанню доби, весні,
а літо має закінчитись, хоча воно досі не почалось
ти приносиш мені морозиво, як у дитинстві, ось
кажеш – морозиво, спека, до одинадцятої водограй
ми розійдемось біля метро, як незнайомі, ніколи не впізнавай
літо, яке відбулось, не залишило шрамів на шкірі
мабуть, наші слова не такі вже і щирі
кажемо, що назавжди, але ніякого назавжди нема
замість води і музики залишається слів пітьма
літо мине, а ми так і не поговоримо про головне
хто глибше в темну воду пірне,
щоб дістатися крізь уламки болю самого дна
не озирайся більше, ти все одно одна