Сергію Татчину

Я вільно начерпав щасливчиків
по дорозі до безсоромного «Віннецюонале»,
а що, веселе втомо, - в мене немає сумніву,
тут добре читати жулюруючу рекламу
комерсантівського партнеріону
на бордах, на стовподеревах.

Ти, кришталева Вінниця, схожа
на дівчинку, що сонячними зайчиками
утихомирює змобілиномаріївську війну
зататарагкайних трамваїв та тролейбусів,
утім тебе загомілетугали віннеї з мобільників.
О, броджаво-чортове сайтинисько з фонтанами,
яке тут гаряче і гарцююче Віннеюнале.

Я навколо і повсюди  мобільно смакую місто,
воджу перехожими подорожне стовпотворіння,
перепроходжу через солоно-солодкий содом,
ото, вінницярський солярій в сорокоградусну жару,
чую усі сорок стогонів сомнабул з сопло-горлом,
звільни нас на милість слідчим для їхніх цінних світів.

Виходжу осторонь соломонівського прогону,  
од вам ще моїх сорок ново-кроків і поворот в острог,
де стійкий схил хитрує для плодоносних сфінксів.
Отямся,  брате, я втухав в одну мутну, пухку,
пурпурну муху мільйон вражень, як в плюсклу музу,
щоб на цьому мосту зататарагкав барабань трамвай.

На гранд-споруді «Віннецюонале» побачив
нататуювану  п’явками затяту клятву-раж
від спухнувшої в спурт спрута серцеструсної
Жанни, затаврованої на пляжновдатну д’Арк.
Смакуйте її скучнубну утруску глузду від
втраченого друга на  Віннеюнале.