***
Глинобитне усе… І Едем, і дорога до пекла,
І вино, що у істині й славі шукає себе.
І та кров, що на тілі, на рані спеклась і затерпла,
І чужі голоси,
І святий у човні,
Що до берега вічно гребе.

Глинобитні підлога і стеля у райській оселі,
Що на човен той схожа,
А часом – таки на труну…
Керамічно заклякли у просторі числа і весла,
І сліди по воді, по яких я нікуди не йду.

І не йду, й не вертаюсь,
А стою…
Чи гарцюю на місці?
І на місяці бачу ті плями, що сонцем були.
Я молюся без слів,
Я вимолюю моці у віці,
Що, дасть Бог, то на голову впевнено й м’яко впаде.

Ні, не каменем. Ні! Глинобитними фразами неба,
Що, як tabula rasa, ще не читані досі ніким.
Вигне шию світанок, мов іконою писаний лебідь,
Й попливе без човна
До людей, що сумують за ним.

27.01.19   ©   Василь Кузан