Він  ріс  життєлюбом,  високим  і  гарним,
невпинно  дотепним,  чарівно-свавільним...
                  Клубочився  космос  кошлатим  туманом
                  і  втягував  горлом  –  бездонним,  тваринним.
Він  легко  долав  перепони  науки,                      
збираючи  друзів,  батьківські  надії...
                  У  прірві  небесній  складались  сполуки
                  судьби,  що  вкраде  і  по  вітру  розвіє.  
Він  штучно  сміявся,  та  темний  неспокій
вужем  заповзав  у  напружений  мозок,
                   і  щось  шепотіло  у  тиші  глибокій,
                   і  щось  слідкувало,  втаївши  загрозу.
А  потім  він  чув,  як  у  ньому  постали
шамкі  голоси,  що  прибули    нізвідки,
                   невидимі  очі  за  ним  чатували,
                   немов  всюдисущі  нав’язливі  свідки.
Навколо  усе  гомоніло  про  нього,
і  слало  таємні  сигнали  дротами,  
                  впливав  на  людей  і  звертався  до  Бога
                  він  телепатично  –  самими  думками.  
А  потім,  схилившись,  з  лицем  пожовтілим,
складав  він  листи  в  лікарнянім  покої,
                  і  пильні  прохання  бентежно  летіли
                  у  пошуках  марних  руки  помічної.