Огорнула тебе українська земля, І шумлять, і шумлять над тобою поля, і ріка, що тече поміж грудок землі, носить спогади всіх, що у неї лягли. І злітають в цю річку химерні зірки, І горять чорнобривці, як в церкві свічки, І рука пам'ятає твій доторк руки, Й випадкові слова, що уже на віки. “Все даремно”... І голос твій – наче струмок, Все тече і тече, в хвилерізі думок Не знаходячи прихистку, все омина, І шепоче мені “Все дарма, все дарма...” І катма! Синій мох покриває ліси, Але чим покривати усі голоси, Що шепочуть із темної, наче тюрма, Тої ночі “Дарма... Все дарма... Все дарма” І лежить автомат серед мертвих химер, І мовчить автомат, ніби сам він помер, І в страшному мовчанні схилились гаї, Тільки постріли тьохкають, як солов’ї. І стихають й вони. Тілки серце буремно Каже в тиші смертельній: “Та, ні! Не даремно!” І накручують руки вже сиве волосся, “Не даремно!”. Не вірю. Це тільки здалося. Це примарилось тільки, у мареві крові, Це почулось на нашей, чужій тобі мові, Це усім ворогам по обидва кордони, Сниться заздрість, і руки стискають патрони. А любов безпартійна. Любов беззмістова. А любов – це життя, переплавлене в слово! А любов – це на шиї затягнутий ремінь. Не даремно затягнутий. Ні, не даремно! Не даремно! І вигукне пташка у гаї, Не даремно! Я вип’ю цю чашу до краю, Перейду босоніж ріку крові без броду, За свободу для твого й для свого народу. Всі умовності мови і різні знамена, Кожен камінь в нас кинутий, як на арену, Але кремінь підточує кров безіменна. Моя кров. Твоя кров, пролита, не даремно.
|