***
Душа навиворіт…
Німих нема воріт.
Коріння в небо
І руки – пензлями…
Замки, мов сутінки,
І страхи-сумніви
Літають совами.

Словами зниклими
За авансценами
Із Авіценнами
Кричать не істини, а ниці з правдами.

Вже сонце висохло,
Як сповідь грішника.
Йдемо колонами німими й гордими,
Бо світло в імені
На срібло виміняв
Сліпець поранений любов’ю й вірою.

Тіла нанизані
На стріли плинності
І час намотує на очі відстані.
Зникає впевненість,
Як мури юності.
Усе повернеться.

Усе знеціниться.
І пензлі в небі…
А душі невідь
Куди зникають.

І ми зникаємо.

Апокриф кається,
Канон втрачається.
І вічність падає
У воду каменем.

04.01.19   ©   Василь Кузан