Я настільки твоя,
що не можу зібратися в ціле,
кожен зламаний хрест
проростає надіями долі...
В кляте яблуко змій
наливає чарівного зілля.
Відкусила сповна
неземної отрути любові.

Літній вечір здурів:
розсипа поцілунки медові...
Більше інших нема —
з ними зовсім не плавилось небо.
Я назавжди твоя —
знають пристрасні сни кольорові.
І мовчати удвох
не самотньо мені. Червень теплий

з тих розтрощених днів
переплутавши темряву/світло,
бачить вихід де вхід —
неможливе без суму кохання.
Я до тебе лечу,
мов ласкавий омріяний вітер,
у небесну блакить
крізь ранкові молочні тумани...