Із року в рік магнолія рожева
дощу радіє та шепоче з вітром...

Сумбурно меланхолія травнева
вивчає хепі-енди заповітів:
ми маємо можливості безмежні —
життя летіти з сонячним вітрилом...

Навколо мене люди обережно
лякають дух диявола кадилом.
Думки всі особисті, наче правду,
розповідати вміють з інтересом,
від перемоги відрізняють зраду,
попсу дешеву троллять політесом...

А я не вмію жити без кохання,
мені замало розмовляти з небом!

Задовбують людські чудні змагання:
до влади/грошей тягнуться за медом.
Засуджують...

Все буде так як буде,
насправді, правда дуже тонка штука.
Побачили в собі ви правосуддя?
Але й у долі кругова порука —
розхристані каміння та олія —
приходить час з калюж збирати бісер.

Магнолія цвіте та вітер виє,
зриває пелюстки й зелене листя.