Колись козак ішов у монастир,
Коли завершив шлях козакування.
Я також зачитав себе до дір.
Я також хочу в дім передостанній:
У келію, в затворну самоту,
Де душенька росте, як пташенятко,
Що не досталось чорному коту,
Що Богу – біль, а людям «непонятно» –
Яку таять глибини висоту.

Тому печаль не втопиш у горілці.
Вона уміє плавати, як в’юн.
Не питиму в ім’я святої Трійці,
Щоб стрінути тверезим смерть мою:
Ну тобто мій природний перехід
Зі світу в світ,
Як з лона в інше Лоно...
Священний біль –
І райський скрип воріт,
Душевне тіло,
Що ледь-ледь солоне.

А Бог не доганяє.
Він чека.
Він нас чекає,
Наші руки, душі...
І радість моя поки що гірка,
Та серце до Ісуса не байдуже.

Він біг... він Бог...
Я ж яма на горбку
У цьому світі,
Де багато болю,
Де золота рибина у ставку,
Шукає долю,
Загубивши волю.

І я ж такий.
Поклав свою лижню.
По ній пішли мої духовні діти.

Прощаю всім.
Нікого не виню.
Мудрую серцем –
Де себе подіти:
Піти у монастир чи на війну?
Писати вірші непотрібні людям?
У себе з головою я пірну,
Печаль Всесвітню носячи у грудях.

Печаль болить і нудить уночі,
І мучить душу втомлену й заспану,
На журавлині замкнуту ключі,
Як Божу рану.

Душі метал гартується в огні
Страждань таких,
Що хочеться померти...
А я – немов зернина у млині
Чи лист прощальний у старім конверті.

Даремно взяв, даремно віддаю
Скарби душі пісенної моєї.
Не знаю я, чи буду у раю,
Та точно, що не ляжу в мавзолеї...

Над серцем хмара –
Як старий монах.
В його сльозині золота рибина
Пливе на нерест,
Підсоливши страх,
Шукаючи у небі батьківщини.

Де зірка у терновому вінку,
А вища мрія дерева – літати,
Як і моя...
Переплести Ріку –
І з нота бене знов життя почати.