Осінь.
Літає вода
І тече по Землі вогонь.
Чути наближення сну –
Репетиції смерті.
«Гаспиди, Господи!
Господи-Боже, боронь...»,
Щоби об лід молодий
Тіло душі не стерти.

Страх не у спирті втопить,
А в сльозі каяття,
В тихій розмові з Тобою, собою,
Із кленом...
Біло й болюче.
Чистенько.
Калинно.
Життя.
Золото вмерло.
Чекаєм зелене...

Жовте, зелене, червоне –
Такий світлофор
На перехрестях,
Стежках,
Магістралях у Долі...
Але коли ти із Богом, –
Ти вічний мажор,
Світлий гурман
Очищального болю.

Чуй –
Ненароджені діти як плачуть в тобі
І недоношені вірші вмирають від слави.
Ти ж бо нікого й нічого в цім світі не бійсь
І не бажай нагород від держави.

Та й демократіям різним та «ізмам» не вір.
Демократична лиш Смерть...
Вільні лише божевільні.
Наймудріший –
Хто любить,
Хто чесний і чистий –
Як звір,
Ніжно-пекучий
(Не теплий),
Мов хрест натільний.

Я ж партизаню
У Божій війні зі злом,
Де в ангельських масках,
Як бісер,
Снуються біси.
І свічно.
І вічно.
Й валяється металолом.
І кості валяються.
Й душі летять у висі.

На клавішах компіка болі залишу мої,
Як Моцарт, Бетховен чи Бах
На оргАні костельнім.
А завтра навіки у райські нирну кураї.
Якщо і не в райські...
Аби не в пекельні.

Медовіє осінь.
Лимонніє присмак буття.
Нащадкам показую
Рідні родинні альбоми.

Чекаємо предків.
Із неба парує кутя.

Ідемо Додому.

29 лист. 17.