Паломник – це не завжди поводир.
Та Божо тут: як поводир – паломник.
Він наші душі кличе в монастир.
Він шлях людський, як лінію, не ломить.

Адже прямої лінії нема
В Господньому Всесвітнім Господарстві!
Зигзаги, кола, еліпси...
Дарма
Прямі путі шукать в людськім митарстві.

У когось путь – немов попісяв кінь,
У когось путь – як зігнута підкова.
Тернова путь є темна, ніби тінь,
А є лаврова, біла, кольорова.

Комусь і хрест – як роздоріжжя тут.
Хтось на хресті покається – й раює...
Відчуєш серцем Божу вічну путь –
Коли читаєш заповіді всує.

Всі інші – то стежини павутин,
Що суєтні, липкі, як мед мушиний.
Ми на Землі шукаєм батьківщин.
Але чому ж душі бува пташино?

Не тут шукаєм.
Тут Христос горів...
Він – поводир.
А хтось – малий паломник.
Ми досить наскладали славослів
В усі часи
Утопіям огромним.

Були у всіх свої поводирі.
Був Чингісхан, Мойсей, Аттила, Лєнін...
Хтось вів народ до теплої зорі,
А хтось – де більше газу і пельменів.

Колумб, Єрмак – також провідники.
Вони вели у інші землі дивні.
І археолог...
Кличе у віки.
Його путі – як мамонтові бивні.

Він – поводир.
І космонавти теж –
Поводирі з повадками пегасів.
Вони ведуть все людство до безмеж,
Господь допоки трасу не погасить.

Отож, Господь – первинний Поводир.
Всі інші мають вести лиш до нього,
Взуття протерши й дух до чорних дір
По струнах вертикальної дороги.

Шліфую душу болем, як піском,
Сортую біль, як сніг сортує чукча.
Тепер життя – мов цирк гряде в „дурдом”.
Шліфую душу – щоб росла блискуча.