Хай буде – як має...
Печаллю крило обросло.
До себе прислухався Всесвіт, як жінка вагітна.
В мені глибочезно, далеко заплеще весло
І скрипне у душу душа золотими ворітьми.

Почую молитву дерев і вовків уночі.
І музику болю зіграю на промені зірки.
Лампадку душі притулю до старої свічі,
Якою мій прадід хреста малював на одвірку.

Втікати нема куди.
В себе сховаюсь.
Молюсь.
Доки дурман прикривають
Листочком калини.
В цьому слов’янському світі,
Що названий Русь,
Так-от космічно і так журавлино.

Мені тут ще жити, чекати онуків, писать
Про те, що було на планеті зі мною і вами.
Радіти і цмокать,
Що є ще дівоча краса….
І плакать – що війни...
І що хтось без мами.

На зорях далеких настояна тиха сльоза.
Хай буде – що буде...
Сльоза ця – як скло телескопне.
Ми прагнем у Лоно, Додому...
Вперед чи назад?
Хтось тягне за крила.
Хтось ззаду нас копне.

І тому, і тому я вдячний –
За бал і за біль.
Бо ріст мій духовний –
То втеча від болю до Бога.

Я чую як ангели учаться грать на трубі
І як підіймається терном заросла дорога.

13 лют. 17.