Життя до цього п'янкою було.
Тепер похмілля тупо стука в двері.
Неначе увіходжу в НЛО
Чи з НЛО виходжу в руки ери.

Зіяла чорна дірка у душі,
Яку не спирт –
Всевишній лиш заповнить.
Спішив я жити...
І грішив, грішив...
І зрозумів, що це життя –
Жертовник.

Цей світ – жертовник.
Я – жертовник в нім.
А справжнє щастя тихе, мов рибалка
В глибокім сінно-синюватім сні,
З якого вийти хочеться,
Та жалко.

Якби у смерть цей сон мій перейшов,
У вічний сон...
Що завжди разом віщий.
Та ще живу.
Ще наламаю дров,
Щоби душа злітала вище й вище.

На все ж земне дивлюсь, як на вітри,
Які давно ловити я покинув.
Мов дерево міцне, та без кори,
Нагадую то ясен, то ялину.

Але в людській комедії живу –
Все більше з Богом, менше із народом.
В траву лягав, то ляжу під траву,
Яка мене із променя відродить.

Я фальш відчую фібрами душі.
Я емігрую на Той світ, як в маму...
Здається, вчора ще туди спішив,
А нині зостаюся тут зі шрамами.

П'ю вітер із корінням золотим.
Коріння вітру чує тільки вітер...

Минає час, як різнобарвний дим.
І виє вовк.
І я сльозину витер...