Суперечливий сонет

Це був рубіж. Востаннє я покликала.
До болю, як до свого дому звикла я.
У нім живу, його люблю-викохую.
Ну, що ж робить, коли такий ти проханий?

Давно б мені пора збагнути зовсім,
Що таємниць нема тут: “нуль емоцій”,
А я причини все якісь вишукую
Та все впиваюся своєю мукою…

Вже скільки присягалася сама собі
В ненависті до тебе майже класовій.
А знов тебе я думкою сягаю.

Так само в травні, як колись у січні я
Лягаю спати із своїм освідченням:
“Мій голубе, я так тебе кохаю!”