Я не для того воскресав,
Щоб знов померти.
Моя сльоза, як і роса,
Не знають смерті.

Вони стають дощем, стають
Храмами хмарки.
Їх через років сто зіп’ють
З трави канарки.

А через тисячу – дощі
Знов стануть кров’ю,
Яка цвістиме до свічі
При узголів’ї.

Я не для того воскресав,
Щоби заснути,
Допоки вірш не дописав
В цій каламуті –
Про все, про все
Мій вірш оцей...
Розмова з Богом.
Та не ховаю й від людей
Мою дорогу.

Де сніг із листям золотим –
Як мед солоний.
Де йду до клена висоти,
А не колони.

Сільські далекі голоси
В мені гніздяться.
Мені цікавий дев’ясил,
А не возня ця
Кругом земної булави
І злої слави.
Я чую, чую спів трави
І крах держави...

Та щось повернеться колись,
А хтось воскресне.
Напише хтось:
«Ми тут були.
Тут інтересно!».

Тут інкубатор наших душ.
Тут біль і ласка.

...Упав.
Устав.
І далі йду
Туди,
Де казка....

22 трав. 16.