За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Сине Божий? За нас, добрих, чи за слово Істини... чи, може, Щоб ми з Тебе насміялись? Воно ж так і сталось. Тарас Шевченко, «Кавказ» У 20-30-х роках ХХІ століття планується розпочати колонізацію Марса. Мила, хто ми і де ми? Нас не жалував час. Дітки в нас Фобос, Деймос. І домівка в нас Марс. Тож нам випало стрітись По земному житті. Я не брав тебе в житі, Де лани золоті. Самота на півсвіту, На весь космос печаль. Хоч тепер, Аеліто, Ув обійми причаль. Червінь скель прибережних І трави фіолет. Мила, ляж обережно І відправимось в лет. Іще можна кохати. Шал і шквал – як хорал! Ще не винайшли ґрати – Замарущу мораль. Ти мов киця ласкава. Мов лоза, гнеться стан. І тебе не цікавить Вік, сімейний мій стан… Абортарії, тюрми, Комітети, церкви Ще не встали для глуму Над серцями живи- Ми… Ми ще первозданні – Чиста пренепороч. Якщо хочеш кохання, То бери, скільки хоч. Ми ще дохристиянні, Не пофройджені теж. Оргастичне стогнання Не зна сорому й меж! Ти тремтиш, мов трепета, Від тепла моїх рук. Ще промокуїтету Не придумав Процюк. Поспішав, мов кохати Прагне голий поет, І не зміг прочитати: «Про… про-міс-ку-ї-тет». Блядство? Стефку мій, пробі! Серед Марсових дюн? В нас немає слів «проблядь», «Курва», «хахаль», «блядун». В нас ще все із любові. Нашептав тобі хтось. Та на Місяці знову Розіп’явся Христос. На зворотному боці Серед Моря Москви. Б’є у душі, мов оцет, Нам апокриф новий. Скоро конкістадори Ринуть в прорвану гать. І полине в простори Жах жертовних багать. Вдарить м’ясом печеним Аромат вище зір. Це Христове учення Нам «земной лунный мир» Облаштовувать стане – «Dies irae» гряде! Будуть скрізь прихожани, Та не буде людей. Прийдуть «Буки» і «Гради», Встане пекло до хмар. Скрізь звучатиме радо Християнське «акбар»! …Наша чаша не спита, Гіркоти повна вщерть. Втечемо, Аеліто, Ми і з Марса крізь смерть… І любов прихиститься Там, де інші сонця… Хай на цьому скінчиться Казка жаху оця. 7-30 квітня 2016 р.
|