Я олів'є на свята не кришу...
Я «олів’є на свята не кришу,
не добираю в дзеркалі обнови
і жвавості додати не спішу
у хід нешвидкоплинної розмови.

Я не радію, як колись було,
від гамору гостей навколо столу,
від того, як рубіниться вино,
яснішають помолоділі чола.

У дружньому гудінні голосів
всі—лицарі, на подвиги спроможні,
сп’янілі від вина і щирих слів,
один за всіх, і всі—непереможні.

Солодкий час братання промине,
всяк до порогу власного доб’ється,
жарини згаснуть, холод обійме,
і усмішка утомлена зітреться.

Розійдуться—«усі за одного»-
і більше не зустрінуться, напевно.
Хтось часу дожидатиме свого,
нікого не турбуючи даремно.

Хтось буде в самоті ростить дитя,
хтось скоро, без провини, зубожіє,
хтось, як полин, ковтатиме життя,
приховуючи правду, як зуміє.

І кожен буде свій тягнути хрест
в самотності—жебрацькому достатку.
Чи сенс у людях був колись і щез,
а чи його не було від початку?