* * *

То на сльозу пробило, то на кров,
То на життя веселе – як шампанське.
Втомився я.
Перепочив.
Пішов.
Повз крик війни і магії шаманські.

Холодне світло кинутих осель
Мені побиту спину лоскотало.
Учився я любити тут усе.
Усе минало.
Дурна печаль, як пиво на розлив,
І золото рідке коньячних іскор
Змішалися...
Дороги і стволи,
Компот і віскі.

Таємна сила вабила мене
І вабить ще,
Як ваблять смерть, кохання...
Як вабить те, що вічно не мине,
Те, що востаннє.

Як вигнаний із крові юний Бог,
Цвіте зоря над річкою дитинства.
Ми з небом біль розділимо на двох,
Зоставивши меди для товариства.

А поки що летить у прірву все.
Аж нудить невагомість полиново.
У танго смерті хтось шукає сенс,
Мов кров шукає крові.

Гадюка сміху в долі на устах,
Немов крива стара чиясь дорога.
Ламка печаль і чорна пустота
У того, хто в душі не має Бога.

Аз грішний маю...
Тому не боюсь
Ні ворогів, ні «друзів» хитромудрих.
Ніхто не вкраде душеньку мою,
Ніхто ж не вб'є.
Ніхто ж і не напудрить.

Розбитий лід валяється, мов скло.
І чути – крила тужать за корінням.
Набожна тиша.
Зламане весло.
Нервове дядька спитого куріння...

Це все життя.
Не там, не десь... а тут.
«Святих» тут тьма... по зовнішньому лику.
У внутрішню загляну висоту –
То бачу кров, а чи сльозу велику.

23 берез. 16.