жінка з фотокартки
ім’я якої
я колись записав
на маленькому клаптикові паперу
щоб не забути
і загубив цей клаптик
я сфотографував тебе
щоб не втратити відчуття дотику до твого волосся
відчуття його маси
чи воно так само важке
як твій погляд
але ми не зустрілись поглядами жодного разу
я слухав людей
яких слухала ти
щоб навчитися чути
ті самі слова
і сприймати людей твоїм найгострішим почуттям –
інтуїцією
я ніби знову вчився жити
намагався вловити
запах кульбаб
якими ти закидала кімнату
в якій я ніколи не був
я взагалі ніколи не був із тобою…

але і це неправда
жінка з фотокартки!
бо я співаю твоє ім’я
і в мене багато папірців
на яких воно світиться золотими літерами
я пам’ятаю твоє волосся
і всі твої риси
і погляд
усю його надприродну легкість
бо ми зустрілися поглядами
і не тільки поглядами
я тепер знайомий з усіма
кого ти любила
бо я знайомий з тобою
мені не треба слухати їх слова
бо я чув твої
але не вірив твоєму найгострішому почуттю –
інтуїції

і ось тепер
коли так гостро пахнуть
ці шалені кульбаби
я маю змогу звертатися до тебе тільки так –
жінка з фотокартки
і класти фотокартку
на ліжко
поряд із собою