З небом бронзовіючи під старість,
жив фантаст, що вигадав Соляріс –
без материків, без очерету,
в океан занурену, планету.

А на ній, хоч без материків,
все ж чекав під бурунами слів
штормовий розумний океан
побратимів інопланетян.

Світлові роки зоріли чудно
та фантаста вже чомусь не чутно…
Й вирішив Соляріс до знайомця
самому летіти. Ген до Сонця.

Наче крапля, кинута у вир,
він прямий тримав орієнтир,
поки втрапив край Сатурну у
пастку сил тяжіння гамівну.

Злива відстаней ставала градом.
Скрижанів Соляріс Енцеладом:
це ім’я – усе, на що з утоми
спромоглись розумні астрономи.

Тільки океан волає змін.
Гейзерами в небо рветься він,
вірячи, що друг його фантаст,
врешті, німоти зламає наст.