Коли нам буде по тридцять два,
І щось вже повстане з-за хмар, відображень,
І спогади грітиме голова
Про уявних котів і реальні дива,
Хтось прийде в один з вечорів і скаже:

«Ту саму, заховану, кидай в рюкзак
І давайте на хвильку звідси втечемо!
Сам місяць давав помаранчевий знак,
Дивіться, це він знов пливе тут, відтак
Поясним, якщо всім це здасться нечемним».

Потягне нас в швидкісні поїзди,
Що відстань будь-яку долають в годину,
І очі зав’яже… та запах води
І ноти пестливі її ходи,
А ще – уповільнення часу плину…
Ми, словом, зрадіємо в цю годину.

І відкриємо ту, що дочекалась часів,
Щоб наповнити келихи, трохи спустілі.
І не так вже й багато я матиму слів,
І не так вже й багато в тебе буде котів;
Та ж душа буде в кожного.
І майже у тому ж тілі.

Голос скаже: «оце витримка -  ваш прибій!
Зігріва теплим доторком все узбережжя!
Зірки в небі над вами – блискучі й живі,
І такі, що їх спробуй піди ще злови –  
Вельми рідним для них є небесне безмежжя».

Кажуть, місце, де тобі добре –  то дім.
Місце в часі, що хочеться нести з собою.
Місце в серці, карбоване рухом твоїм.
І неначе міняється тільки дим,
В цих широтах, де ми складаємо зброю.

Час будь-що перетворює на епізод.
І безкраїсть величну стискає до розмірів миті.
Але й сам він зникає від наших з тобою пригод.
І яким би не був тридцять другий чи
будь-який інший год…
Я вірю - двері мої для тебе будуть відкриті,
Двері твої для мене будуть відкриті.