В дівочості я мала довгі вії
І пам’ятала твердо, мов Буквар:
Життя моє – бардак, там люди всі – повії,
А сонце – йобаний ліхтар.

Та роки йшли, та вії випадали…
Я в золоті жила, мов золотар,
І як чорти, в лице начальники іржали,
Казали: «Спробуй, вдар!»

Забула я дитинства сум та мрії,
Молилася кумирам золотим,
І попіл покривав мої щоденні дії
Безплідні, наче дим.

Але коли дивлюсь на храм Софії,
У пам'яті встає старий кошмар:
Життя моє – бардак, там люди всі – повії,
А сонце – йобаний ліхтар.