Голос мого мовчання
Важчає кожен день.
В душу кладе каміння
Розуму плач і щем.

Слово, на порох схоже,
Надто уже сухе.
Правда малює кулі,
Пісня малюнки рве.

Ще проростає пам'ять
Квітами до могил
І кулемет приносить
(В жовтих очницях – синь)

Дідо, безбожно сивий.
Буду стріляти? Ні?
Порох збираю в гільзу…
Слово – у чорний гнів.

Вставлю у піхви шаблю,
Гостру, неначе вірш,
Двері замкну і серце,
Вийду війні навстріч…

Що ж ми, війно, з тобою
Мусимо жити так?
Ти підповзаєш гадом,
Жалиш у спину… Я

Мушу тебе убити
В серці, у голові…
Вибач, але я перший
Шансу не дам тобі.

16.04.14