Ми входимо в нове століття... неозоре і чисте як море а на плечах наших - тягар Сумнівів, помилок і спогадів... А з-під наших рук - вибігають діти, І радісно розсипають по світу Читі надіі, сподіваня і добрі погляди.... Але ми уже - такі знесилені, і не можемо іти , і стомлено Перекладаєм тягар непосильний На їхні плечі тендітні: Треба ж нам усе це кудись подіти... І вони здригаються ледь помітно, - І усе... І життя наше зроблене... ... відпливаючи морями неозорими - Встигни дітей зрозуміти... На небесному підвіконні Сонячний пил... Променями навскоси - Записані нашвидкуруч Чиїсь телефонні Номери .... ...Звідки приходить подих І куди Йому йти - Розумієш, Лише коли Починаеш Іти *** Розмовляє із вітром Сонце, Та я бачу – Розходяться по землі Тисячі, а може й сотні Змережаних Ніжно і тонко І здогадуюсь я Спроквола... Діти – створені вітром Що дує нікуди й нізвідки.... Ніколи... *** Колись колись колись Не буде цього слова… Десь там делеко, десь Загубиться цей вірш… Але навіщось тихо і для чогось Щось буде мною і тобою Знов… Завжди і скрізь….! Око Вдивляється в мене П”є мій подив! Червоне, зелене око... Спогад ....Чіпляється за волосся – Вітер його куйовдить... Стогін Мов злодій Виносить із серця Тривогу, неспокій, гомін... І Доля – Сліпою мордою Тягнеться в майбуття І в руку мою горду Тичеться І вилизує до самозабуття За єдиний ласкавий дотик... Повернення! Чому ти, хто ти, нащо? І що благаєш біля рук моїх? Я випиваю серцем натще Всі чари пройдених Доріг, Я їх як коси посивілі гладжу Торканням босих і побитих ніг... ...І зникне плоть моя, І хтось побачить Лиш сіль слідів, Лиш слів над шляхом цвіт.... Це буде значить – Повернення... Невтримне, Ніби сніг... Гори вітру Сунуть і сунуть - Гордий зневірений сум.... І хтось не повірить, Що це просто крони Нічних дерев перемовляються, А подумає „Смуток Стікає На плечі із неба...” І думу надумає, Яку назовуть Клаптиком Божого Сну Сонце – Всесвіту зойк Трепет життя розплескує В очі розширені вірою... Небо - минулого тлін Байдуже вбирає душі Живих і померлих у сон Вічного и Прекрасного.... Люди - ідуть по землі И зітхаючи розчиняються Бентеги тіл своїх Пахощам трав віддаючи І Слово Світанковою раною На безмежному тілі Любові Вже мільйони віків Заживає.... *** Співаю спів розлук: Дві тіні йдуть, Два сонця плинуть Серед хмар Назустріч Одне однОму… І печальний згук Безживних губ, І лише помах рук Безсилих, безтілесних Безсоромних Майнуть між тінями…. І знов безустий сум Їх розлуча На сотні сотень років… *** Зачиняє вікно Протяг, Завмира на півсло Посміх, Простягаються повз Руки – Щоб торкнуть Дивне скло Смутку… Що найпростіше Тобі я волію сказати? - Скинь з себе полум’я - Сорому одяг пекучий, Гола ступи на знічев’я Піску, Що безлюдним півостровом зветься Злийся із ним, Обійми Ніби хвиля Його перевтомлені груди, Скорено він приведе тебе В дивну країну – Там Я на тебе чекатиму… Що найпростіше? Все те, Що незмінним буває… Утомлені руки простять, Все чого не сказало їм Слово... І скорено скрикне земля Прийнявши торкання До сивої скроні любові.... І дощ перелиє печаль Задумливо-спраглого дня В асфальтові келихи ночі Водою... І я – Знов був перед тобою І сміявсь До вигину губ твоїх - Неупокорено.... ЛЮЛЬКА Світ мов дитя Дощами запитань, Снігами снів, Пелюстками торкань Засипле люльку Сивини, заснулу В моїх долонях... Заграється Заплутавшись у вусах Тих нескінченних споминів моїх.... Захоче розбудити Та впродовж Малої миті передумає, і тихо обережно поволі Відійде Затамувавши подих....
|