Над останньою,над паперовою книгою віршів своїх...  
Погляд ковзає, ковзає, і…
І тремтячи чортячим в очах...
Занурилась, як в дзеркало Озера
…в нез'ясовне,
прокидається там солов’їним,
зегзіцею...  
І не може, а може, не хоче вона повертатись назад,
в світ пічної нудоти, де сором навіки  відлинув...  
Так і жити б і жити…
У своїх, у слов'янських, у віршах...  
Їй…

Та!
 
Квітку зоряну з неба  зірвавши,
між сторінок заклала її.  
І закрила всі двері...  
Й застигла, неначе навік...

Але!
 
Як у давню свою давнину,
вона знову почула цей ЗВУК!  
Хоч і чутний нам, ледве...  
І як в порожнину,
її губи, як ті пелюстки шепотіли, вишіптували
...СЛОВА,
непотрібні нікому вже...
 
А потім…
І вони…

Розтанули…

* * *
 
Куди ж ти рвешся, щоб зірватися з обриву,  
поетка...  
Вербою гнучкою,
у
…несамовітті,  
коріння видираючи з землі  
і лози розпушивши…  
Та ще й змією вигнувши лелечу вию,  
ти з бурею вовчицям, лютим виєш, виєш...
 
А от, коли доб'єшся й ти свого...  
Утопленицею нагогОшеною усесвишнім,  
ще дихаючи
і
перекидаючись на хвилях…
 
Всього лише,  
за течією ти
пливеш в завіз навколишній, торішній
де так обломиться,  
що з зідраною шкірою
ти гнитимеш серед корчиць  
з сосновою
із  твар'ю…

Та ще й, з невірою
вселенською…

На нью!