25 Насподі вікон стигне блякле сонце, в Старому Місті – музика і тлін. Мене пантрують леви-охоронці, що віддано тримаються колін. Ця охорона виправдана, заки я поетично вірую у знаки – невидимі сліди від підошов. А ці містичні леви, як і личить – невидимі, погордливі, величні, ідуть услід – куди б я не пішов. 26 Сурове небо шите голубами: на сірім – чорне, біле і рябе. В осіннім Львові люду – наче спаму, і в цьому спамі меншає тебе. Всі почуття прості й рівновеликі. На тлі небес – будівель древні лики. У цьому місті простір – це струна, що напнута між мною і тобою, вона дзвенить надсадною любов’ю, в якій вібрують наші імена. 27 На тлі небес – пухнасті білі вівці, які чекають свого пастуха. Він повен суму й музики по вінця, його хода тривожна і глуха. Вже чутно кроки – він іде зі сходу, і дістає мелодії зі споду, та в цих мелодій стільки самоти, що віршами завдячую йому я, а все довкруж сполохано німує… Їх /із живих/ розчуєш саме ти. 28 Старовини вигадлива постава – опора гордівливим небесам. Нічним довкіллям шириться Полтава. Я у Полтаві – завше – ніби сам. Довкола мене – зболене минуле, рихтоване, розпродане, поснуле, з доволі упізнаваним лицем: миколине, панасове, петрове, іванове й марусине – до крові, і вірине… Хоча я не про це. 29 У чорній шибці – повня балухата, довкола неї – зоряні світи, і в кожнім з них – подібна нашій хата, в яку мені ніколи не ввійти. По духу я землянин – плоть від плоті, я не сідав у крісла зорельотів і не лишався з небом сам на сам. Та варто різко встати серед ночі, дурненьке серце тьохкає і хоче кудись туди – назад – у небеса. 30 Вагітне небо висне наді мною, пологи снігу будуть затяжні. Я щозими стаю біблійним Ноєм, – слова попарно віддані мені. Потоп зими вкриває Україну, притулок дому зносить, як пір'їну, усе довкруж вирує і тече! Це море – біле, враже, безіменне, слова поримно туляться до мене, письмовий стіл – до квітня – мій ковчег!
|