* * * Медалей, слава Вишньому, не мав. Які в поета в світі цім відзнаки? Похвалять, обплюють... Немов зима Впаде підступно на криваві маки. Переживеш – то сильний, ні – також... Хто з них сильніший: чи трава, чи коси? Збігаючи, вмирає молоко, Чи, як вода, стає під ранок росами?.. Стає, стає... Такий закон Буття. Все вернеться, коли його забудуть... І ріки – тіні вовчого виття, І ті, що не воскресли вчасно, люде. Вони приходять в сни мої, мов... сни. Мовчать, як риби. Сльози їх великі. Не знаю: усміхатися до них, Чи теж ставати світлом блідоликим? Я знаю запах смерті, колір теж. Вечірні зорі душу мою гріють, Котра дає проміння золоте Тим, хто зневіривсь, а чи хто хворіє. В глибоких прірвах часто – небо знов... Сам перевірив, там і там побувши. Я знав – куди, бо знав ізвідки йшов, Мов монолог єсєнінський Хлопуші. Мов... мов... Багато мовлено про нас. Порівнюють поетів, б’ють, рівняють. Я знаю по собі: не їх вина, Що на Землі іще немає раю. Вони опальні. Всі. Як і Христос. Вони глобальні і національні. Щоб самозабуватись – п’ють «по сто» Чи курять щось... Сідають в поїзд дальній. А поїзд сам на Шлях подібний теж... На Шлях подібна ж навіть пуповина. І Божий Шлях в мені не має меж, Як двоголоса пісня старовинна. |