Старі, пожовклі та крихкі
Мої чорновики...
Які невизрілі думки
Таяться між рядки?

Який світогляд юнака,
Що ріс, немов з води,
З нужди і прагнень
І шукав
Сліди Сковороди
В густій заплутаній траві
Окраїн слобідських?..

Змішалось, певне, в голові
Все, вичитане з книг,
І все, побачене в кіно,–
Близьке душі...
Однак
З життям,
З реальністю
Воно
Не сходилось ніяк!

В хатині – злидні...
За вікном –
Суцільна злидота...
І заростали бур’яном
Всіх сподівань жита.
І люди,
Схожі на примар,
Блукали по землі...

Писав Шевченко свій "Кобзар"
В наш час,
В моїм селі?!
Таж я вичитував у нім
Про себе,
Про мою
Сирітську долю,
Рідний дім
В колгоспному "раю"!
Душа металась, ніби звір,
Що трапив до сильця,
Рядки лягали на папір
Під зморги каганця.
Лякався розум тих думок,
Що зріли між рядків.
Колов прозріння колосок
Голкам остюків.

Такі мої чорновики –
Непрості й непусті,
Бо пронесли через роки
Те, що було в житті,
Неусвідомленому ще,
Хоч бунтівному вже...
Папір пожовклий береже
Чуттів юнацьких щем.