У чорних дірах тихо, як в жінках,
З яких виходим і куди ми хочем...
Крізь нас тече міжзоряна ріка
І білий котик у душі муркоче.

Ця тепла ніжність всім знайома, так,
Хто тут дожив хоча би до усмішки.
А райська осінь також золота?
А з того світу в цей вертають пішки?..

Багато філософських міркувань.
Життя закони знаєм, смисл – закритий...
То ж губиться сердешна голова
Між прагненням до Бога й до корита.

А я – поет опальний в цих краях,
Як, врешті, за життя усі поети...
Оця рука, що пише це, – вже прах...
Ну тобто стане порохом планети,
Яка й сама конечна, як і все,
Народжене від світла, органічне.
Ми трохи те, що нас пасе, спасе...
Що, врешті, також віще, та не вічне.

Звірина яма.
Дно у болотах.
Стоїть моя країна, як бабуся.
Часи погані.
Я – вирійний птах,
Ніяк не відлітати не навчуся.

Слова стають землею.
У душі
Висить велика небезпечна тиша.
Вже бачу все, що тут я залишив::
Дві доньки, ліс дерев і книгу віршів,
Де ніжність тепла, де іскрять сніги...
Де кров і світло зірки – воєдино.
Де у печі дідівській пироги...
А в космосі найближчому людинно.