Я тільки жменю висиплю в строфу,
Бо я на все не маю повноважень…
Я був зачатий, як усі, в гріху –
В ту шлюбну ніч емоцій і пасажів.

Я знав, що відірвавшись від землі, –
Ми супимо вгорі суворо брови;
І я спокійно йшов у королі,
І вів себе спадковим принцом крові.

Я знав – все буде так, як не змовчу,
В накладі я не був, я не тихоня,
А друзі всі по школі та мечу
Мені служили, як батьки – короні.

Не думав я, казав я нашвидку,
І кидав з легкістю слова на вітер, –
А вірили мені, як ватажку,
Всі високопоставлені ці діти.

Нічна пора була нам не чужа,
Як віспою, часи хворіли нами.
Я спав на шкірах, м’ясо їв з ножа,
І злу коняку мучив до безтями.

Я знав, що буде сказано: «Царюй!» –
Клеймо на лобі хтось посипав сіллю.
І я хмелів серед чеканних збруй,
До слів терплячий і книжок насилля.

Я тільки ротом усміхатись міг,
А тайний погляд, коли злий, суворий.
Приховував усе, що я беріг, –
Мій вчитель мертвий – бідний блазень Йорік!

Я навідріз відмовивсь від дільби
Всіх нагород, і слави, й привілеїв,
І стільки раптом хлинуло журби,
Коли пажа важкі накрили глеї…

Я геть забув мисливський свій газард,
Зненавидів ураз хортів і гончих.
Я від підранка гнав коня назад,
Бив канчуком загоничів і ловчих.

Я бачив – наші ігри, як симптом,
Скидалися вже зовсім на безчинство, –
В проточних водах уночі тайком
Я відмивавсь обіручки від свинства.

Я прозрівав, чманіючи затим,
Прогавив я безглуздя та інтриги.
Такий хиренний вік і люди в нім
Оприкриві, – тож я зарився в книги.

Жажденний мозок мій, немов павук,
Все осягав – недвижність й силу руху, –
Але немає сенсу від наук,
Як навкруги нема розкрилля духу.

І перервався з друзями зв’язок,
Нить Аріадни – це звичайна схема.
Тож «бути чи не бути» – це моток,
Донині нерозв’язана дилема.

І плеще в душі вічне море бід,
Летять у нього стріли до світання,
Ще дозріває відповідь, як плід,
На пишномовних пагонах питання.

Почув клич пращурів крізь стихлий гул,
Пішов на клич, – вагання лізли  з тилу,
Тягар думок наверх мене тягнув,
А крила тіла вниз тягли, в могилу.

Як сплав крихкий – щосили ти не гни,
Потроху зміцнюй дух свого потомства.
Пролив я кров як всі – і, як вони,
Я не зумів відмовитись від помсти.

Підйом цей перед смертю – мій провал.
Офеліє! Я тління не приємлю.
Та я себе убивством цим зрівняв
З тим, з ким я ліг в одну і ту ж бо землю.

Я Гамлет, я насилля зневажав,
І я на датську наплював корону, –
Та в їх очах – за трон я горло рвав,
Вбивав свого суперника по трону.

Це геніальний сплеск у маячні,
В новім житті – погибельне чекання.
А ми кладемо відповідь на пні,
Й шукаємо потрібного питання.
1972

МОЙ ГАМЛЕТ

Я только малость объясню в стихе –
На все я не имею полномочий…
Я был зачат, как нужно, во грехе –
В поту и в нервах первой брачной ночи.

Я знал, что, отрываясь от земли, –
Чем выше мы, тем жестче и суровей;
Я шел спокойно прямо в короли
И вел себя наследным принцем крови.

Я знал – все будет так, как я хочу,
Я не бывал внакладе и в уроне,
Мои друзья по школе и мечу
Служили мне, как их отцы  –  короне.

Не думал я над тем, что говорю,
И с легкостью слова бросал на ветер, –
Мне верили и так, как главарю,
Все высокопоставленные дети.

Пугались нас ночные сторожа,
Как оспою, болело время нами.
Я спал на кожах, м'ясо ел с ножа
И злую лошадь мучил стременами.

Я знал – мне будет сказано: «Царуй!» –
Клеймо на лбу мне рок с рожденья выжег.
И я пьянел среди чеканных сбруй,
Был терпелив к насилью слов и книжок.

Я улыбаться мог одним лишь ртом,
А тайный взгяд, когда он зол и горек,
Умел скрывать, воспитанный шутом, –
Шут мертв тепер: «Аминь!» Бедняга Йорик!..

Но отказался я от дележа
Наград, добычи, слави, привилегий:
Вдруг стало жаль мне мертвого пажа,
Я объезжал зелёные побеги…

Я позабыл охотничий азарт,
Возненавидел и борзых, и гончих,
Я от подранка гнал коня назад
И плетью бил загонщиков и ловчих.

Я видел – наши игры с каждым днем
Все больше походили на безчинства, –
В проточных водах по ночам, тайком
Я отмывался от дневного свинства.

Я прозревал, глупея с каждым днем,
Я прозевал домашние интриги.
Не нравился мне век и люди в нем
Не нравились, – и я зарылся в книги.

Мой мозг, до знаний жадный, как паук,
Все постигал: недвижность и движенье, –
Но толка нет от мыслей и наук,
Когда повсюду – им опроверженье.

С друзьями детства перетерлась нить,
Нить Ариадны оказалась схемой.
Я бился над словами «быть, не быть»,
Как над нерозрешимою дилемой.

Но вечно, вечно плещет море бед, –
В него мы стрелы мечем – в сито просо,
Отсеивая призрачный ответ
От вычурного этого вопроса.

Зов предков слыша сквозь затихший гул,
Пошел на зов, – сомненья крались с тылу,
Груз тяжких дум наверх меня тянул,
А крылья плоти вниз влекли, в могилу.

В непрочный сплав меня спаяли дни –
Едва застыв, он начал расползаться.
Я пролил кровь как все – и, как они,
Я не сумел от места отказаться.

А мой подъем пред смертью – есть провал.
Офелия! Я тленья не приемлю.
Но я себя убийством уравнял
С тем, с кем я лег в одну и ту же землю.

Я Гамлет, я насилье презирал,
Я наплевал на датскую корону, –
Но в их глазах – за трон я глотку рвал
И убивал соперника по трону.

Но гениальный всплеск похож на бред,
В рожденье смерть проглядывает косо.
А мы все ставим каверзный ответ
И не находим нужного вопроса.
1972
я