ДИПТИХ ЧАСУ І ПРОСТОРУ

1. ЧАСОВЕ

З мого віку дитинство моє – мов роса на долоні.
Там ікони висять і годинники, і дзеркала.
А стежинки до Бога – як сльози: прозорі, солоні,
А чи крапелька моря, що впала з мойого весла.

З мого віку дитинство моє – мов історія людства:
Дика й ніжна, як равлик.
Усяка: лірична, дзвінка.
Там, в минулому, світяться зорі – літаючі блюдця,
І дорога тече – ріка.

Наче музика майя, звучить мені світло Ізвідтам.
А отут, поміж людом, скучає за війнами даль.
Стільки світу у світлі і світла у світі я звідав,
Що вмирати не жаль.

Пахне кров’ю чорнило моє на піснях покаянних.
А з дитинства малинно...
Ялинка, пиріг, молоко...
І дзвенять наші душі, мов кимось надпиті стакани.
Хтось небесний і добрий до них підливає тайком.



2. ПРОСТОРОВЕ

Я несу на собі тут прокляття моєї країни,
У якій пуповина моя і коріння – до зір дістає...
Звідки голос нащадка – тоненький, немов кураїна,
Чи як совісті голос, що рідний Всевишній дає.

Тут на мене позиркують так, ніби я не від цього,
Ніби старший від них десь на тисячу років чи більш...
Тут Європа.
Тут чисто. Музейно.
Гладенька дорога.
А в мені, як у небі –
Немає дороги.
Біль.

І блатне, і болюче пройдешнє, прийдешнє у нервах,
Що не хоче більш «водкі»,
Відкинувши в степ корвалол.
І не страшно мені вже ні біса, ні влади, ні стерви.
І огидно мені, коли нечисть гребе на престол.

Одягаю на шкіру прозору я маски посмертні.
Захищаюсь, як можу...
Та ні...
Вже у наступ іду.
А ім’я моє в світі земному вже кров’ю не стерти.
А там десь аз грішний із ним у митарства ввійду.