ДИПТИХ ЧАСУ І ПРОСТОРУ 1. ЧАСОВЕ З мого віку дитинство моє – мов роса на долоні. Там ікони висять і годинники, і дзеркала. А стежинки до Бога – як сльози: прозорі, солоні, А чи крапелька моря, що впала з мойого весла. З мого віку дитинство моє – мов історія людства: Дика й ніжна, як равлик. Усяка: лірична, дзвінка. Там, в минулому, світяться зорі – літаючі блюдця, І дорога тече – ріка. Наче музика майя, звучить мені світло Ізвідтам. А отут, поміж людом, скучає за війнами даль. Стільки світу у світлі і світла у світі я звідав, Що вмирати не жаль. Пахне кров’ю чорнило моє на піснях покаянних. А з дитинства малинно... Ялинка, пиріг, молоко... І дзвенять наші душі, мов кимось надпиті стакани. Хтось небесний і добрий до них підливає тайком. 2. ПРОСТОРОВЕ Я несу на собі тут прокляття моєї країни, У якій пуповина моя і коріння – до зір дістає... Звідки голос нащадка – тоненький, немов кураїна, Чи як совісті голос, що рідний Всевишній дає. Тут на мене позиркують так, ніби я не від цього, Ніби старший від них десь на тисячу років чи більш... Тут Європа. Тут чисто. Музейно. Гладенька дорога. А в мені, як у небі – Немає дороги. Біль. І блатне, і болюче пройдешнє, прийдешнє у нервах, Що не хоче більш «водкі», Відкинувши в степ корвалол. І не страшно мені вже ні біса, ні влади, ні стерви. І огидно мені, коли нечисть гребе на престол. Одягаю на шкіру прозору я маски посмертні. Захищаюсь, як можу... Та ні... Вже у наступ іду. А ім’я моє в світі земному вже кров’ю не стерти. А там десь аз грішний із ним у митарства ввійду.
|