Живу – немов прийдешній день – останній. Осінній день – як мед із молоком. У небі також осінь чи повстання, Бо ж пада зірка... просто за листком... А на Землі дорога і тривога, Пихатий блиск тонованого скла. Найкраще німб тримається на рогах. Найбільші очі видно зі ствола. А так – всі кам’яніємо поволі , Ми – глина ж на Всевишнього сльозі. Із нервів наших виростуть тополі, А із очей – крик нетутешніх зіль. А як ніщо не виросте – не страшно. Майне життя, як лісова луна. Як ранній сон красивої монашки, Що випила церковного вина. З інстинктом пташки, що летить у вирій, Бреду у рай, що вимріяв собі. Якщо ж його нема – то є довіра, Що душу обмине й пекельний біль. Наразі ж все, як і судьба судила... Бреду. Співаю. Слухаю свій пульс. А мій Пегас закушує вудила, Бо Музу, як Феміду, жде сліпу. Куди ж візьме моя сліпенька муза У світі, що летить в тартарари. На цій межі я біло заздрю Крузо, Що світ неначе заново створив. Хай буде осінь. Дощ нічний зі снігом. У норах сплять звірята до весни. А я пишу свою останню книгу Прозорої, мов сльози, глибини. Пишу – немов прийдешній день – останній. Осінній день – як мед із молоком. У небі також осінь чи повстання, Бо ж пада зірка... просто за листком... 11 жовт. 12. |