Двадцять дванадцять.
Двадцять перша тридцять п’ять.
Червень.
Відкриваю ворота у світ.
Інший, сухий, спекотний…
Повільно, обережно, навшпиньки
Виходжу у інший вимір,
Випливаю у більший простір,
Долаючи біль у тілі
І страх у свідомості.
Виходжу,
Наче кит – на сушу,
Наче космонавт – у відкритий космос…
Відчуття невідомі, нові, незвичні.
Світло інше, свободи більше,
Але страшно.
Адже цей величезний простір може розчавити,
Навколо усе тверде – може поранити,
Ця воля непередбачувана – в ній можна загубитися,
Це світло надто яскраве – здатне осліпити,
Тому краще не розплющувати очі.
Ця безконечність лякає.
Ілюмінатори повні зірок і чорного кольору,
Що поглинає усе,
Що засмоктує.
Але люк відкрито,
Мене щось виштовхує – назад дороги немає.
Якась велетенська істота
Бере мене на руки турботливо,
А інша жорстко
Відрізає життєдайну трубу,
Цю пуповину,
Що єднала мене із кораблем життя,
Що годувала та вгамовувала спрагу,
Дозволяла дихати і жити.
Певно,
Зараз моє серце зупиниться і я помру…
Але ні!
Я відчуваю полегшення, вдихаю невідомість, рухаю руками…
Я живу!
Мене підносять до мами,
Кладуть їй на груди – вона тепла і ніжна,
Така, як і в середині.
Я торкаюся її грудей і відчуваю,
Що скоро смоктатиму її щасливе молоко з насолодою
І ростиму, і…
Виявляється,
Що життя після пологів
Не закінчується.

03.07.12