У небі зійшов сокіл -
Його не любила земля.
Налита отруйним соком,
В норі спочивала змія.

І сокіл - бліда комета -
Свій зір спрямувавши ниць,
Накинув на землю тенета -
Дві тіні своїх зіниць,

Побачив далеке сяйво -
Примружені очі змії,
І все їй повідав про тайни,
Надії і біди свої:

- "Колись я кохав Світило,
Я сів йому на плече...
Воно цього не простило -
І досі нещадно пече.

Врятуй мене, чуєш, мила!
Зроби це або помри!"
- "Віддай мені свої крила. -
Змія зашипіла з нори. -

Мені, молодій, не спиться,
У пазурях темноти.
Земля - безока в'язниця,
Її обираєш ти.

Я волю твою шаную.
Візьми мене під крило,
І я тоді поцілую
Твоє непокірне чоло..."

Легінь упав додолу...
Відтоді минули роки.
Плела візерунки доля -
Тремтіли обидві руки.

Той сокіл в землі конає,
Оплакуючи свій зір.
Змія від сонця тікає -
Та в небі немає нір.

А що з ними буде потім?
Цього не знає ніхто.
У небі стікає потом
Зажерливий промінь-пітон.