| 
 Двадцять хвилин до відправки поїзда.
 Ми під’їжджаємо на таксі, я беру сумку,
 А ти, не змовкаючи, сваришся,
 Бо змушена мене проводжати, переживати,
 Бо тобі важко без мене, а я постійно
 Кудись їду, десь пропадаю,
 Виходжу поза зону досягнення
 Твоєї любові.
 
 Сімнадцять хвилин до відправки.
 Молода провідниця бере квиток,
 Називає номер мого місця
 І ми заходимо в купе –
 Ти турботливо заносиш
 Пакетик з бутербродами,
 Банани і сік,
 Щоб я мав чим повечеряти
 І поснідати завтра.
 
 Шістнадцять хвилин до відправки.
 Ти висловлюєш стурбованість з приводу того,
 Що провідниця занадто молода,
 А їхати потрібно півдня і всю ніч
 І я зможу з нею тут, у купе,
 Бо пасажирів у вагоні майже немає,
 Пити чай, спілкуватися і робити
 Бог знає що.
 
 Тринадцять хвилин…
 Я намагаюся тебе заспокоїти,
 Переодягаючись у спортивний костюм,
 Користуючись нагодою,
 Поки нема нікого,
 Говорю ніжні слова
 І пригортаю тебе до грудей.
 
 Дванадцять…
 Ми цілуємося і ти починаєш
 Глибоко дихати.
 
 Одинадцять…
 Я замикаю двері.
 
 Десять.
 Ти стогнеш надто голосно –
 Нас можуть почути,
 Можуть підійти нові пасажири
 У моє, чи сусідні купе
 І ме-
 Ні буде
 Незручно
 Потім
 Ди-
 Вити-
 Ся
 Їм
 У очі…
 
 Девять, вісім, сім, шість, п’ять,
 Чотири, три,
 Дві…
 Ти вже не сваришся,
 А я не переживаю.
 Погляди стали м’якшими,
 Рухи впевненішими,
 Нервовість зникла.
 –   Проводжаючих просимо покинути вагон, –
 Виголошує провідниця голосно.
 
 До відправки поїзда хвилина...
 Ти стоїш на пероні
 І заплаканими очима
 Проводжаєш свої тривоги.
 –   Бережи себе, будь мудрим,
 Пам’ятай про мене, бо ця провідниця
 Надто підозріло дивиться на тебе.
 
 Поїзд рушає…
 Дивлячись у запітніле вікно,
 Я пригадав одне старе-старе побажання:
 Якщо ви їдете кудись далеко
 І з вами в дорозі неодмінно щось мусить статися,
 То нехай краще станеться те,
 Про що думає кохана
 І хай ніколи не буде того,
 Про що думає ваша мати.
 
 Жаль,
 Що я не вмію
 Плакати…
 
 |