Жив писарчук Пилип Невитриніс.
Дійшов до пункту:
                            Пенсія. Спочинок.
Йому б тесати лавку між беріз,
А він пісні й віршІ поніс на ринок…
«Тонкі» творіння люд не купував.
Це ж вам не кріп, не з Мачух топінамбур…
Пилип лящав: «Мої усі!  Не крав!!».
Обклеїв дві зупинки,
                             баню,
                                       тамбур…
Хвалила пасажирка у кашне.
Читали ті, що носять «спічкі», пиво…
Кахикнув бомбж: «У вірш…упхни й мене…
Я так не напишу…Я – дрібно…криво…».

Пилип поніс творіння у народ:
У дитсадки, у школи-інтернати…
Усім він затикав віршАми рот,
З порогу кидав на столи: " Ось…нате!!!».

Зібрав подяки в торбу чималу…
Одержав преміальних…тисяч кілька…
«Мої віршІ не аби що, не луб!...
Вже їстиму ікру – не з Керчі кільку…
Лишусь, як є: Пилип Невитриніс.
У прописах…вироюється шпарка…
У мене ж Дар! Я чорнобривцем ріс!
А критик-під"їдень – то плинне…хмарка…».

…І вже моя сусідонька несе
У зошитку віршІ Невитриноса…
У Кибинцях дописують есе…
Хоча услід - аж хрипне - зграя мосьок…