Любко моя, заникана в чабанах!
Регіт ковтнувши, видихну – чистий плач…
Я б тобі залюбки написав ТаНаХ,
Тільки одвіку часу нема. Пробач.  

Як Андрухович – в офіціоз столиць,
Я затесався в кітчевий цей вокзал.
Падає сніг і падає доля ниць…
Ваш соціолог зве мене: «Маргінал».  

Я від екранних брендів втрачаю зір.
Навіть не в горлі – в дупі – сидить кіно!
Любко моя,  здійми простирадла гір:
Сині чи помаранчеві – все одно.  

Дай мені дім, де в кранах нема води;
«Генделі» дай із заспаними меню;
Площі, де між тінейджерами діди,
Брешуть свою бандерівську маячню.

Скільки до сонця тягнеться довгих ший,
Стільки ж до ночі спиляно буде веж.
В затхлих лісах пластмасових я – чужий…
Втім, до смерек дороги закриті теж.

От і шануйся: нігті криши на лак.
Чуба масти шампунями від лупи…
Любко моя, я – твій постмодерний шлак:
Не переймайся.
Виплюнь мене і спи.
                                      27 лютого 2011 р.