Ми звикли до подвійності єства, Бо наділив нас Бог єдиним тілом, Одною плоттю з "я" у ній двома Йдем по життю, вагаючись несміло. Так буде, є, і було іздавна. Той з совістю усе життя прожив, Тих пов"язали хамство і нахабство, Того он ангел щастям оповив, Оті жадобі вже продались в рабство, А решта страх здолати бракне сил. А іноді трапляється і так, Що вдень собі живеш одним мірилом, А уночі, неначе хресний знак, Щось незбагненне і незрозуміле Вривається, як марево у снах. --------------------------- Коли на обрій ніч накине сак, Обніме враз злощаво, без просвіту, Зіжме зірки і місяць у кулак Йде темрява, у чорну шаль одіта - Тоді приходить в гості вовкулак. Скувйовджена, розхристана, сумна, Таврована безсмертями потвора Товчеться по свідомості у снах Самотня, одинока і прозора, Утомлена, остання і лиха. Не стукає, не визнає дзвінка, Бо знає, що прихід передбачаю І не боюсь, що нить життя тонка, Що фаталіст, та все ж надію маю На долю, що віщить мені рука. Виходжу сам до лави у садку, Сідаємо і сидимо пів ночі Під яблуневим листям в холодку І мовчимо, втупивши в темінь очі. Ворушим брили спогадів в кутку. Пригадуємо явне в світі цім І те, про що лиш мріяли й чекали А тайни в скронях відбивають дзвін, Бо стільки їх у мізки наскладали - Що й лік згубивсь в гробницях поколінь. Ці тайни недоступні і важкі, А може перейдуть по смерті в спадок. Вони, як ми, в подвійності багні, Й ніхто не зна ключів до них, розгадок, Та й вовкулак не скаже їх мені. В них, як і в нас, довільно суєти, Безглуздості, і сенсу, і надії, Вони, як ми, жреці від самоти. Її позбутись, захвостати мрію Як, вовкулаче, не підкажеш ти? Ти знаєш все, ти вже старий, як світ І пам"ятаєш навіть моїх предків, Ти їх вбивав. Пройшло немало літ. Тоді ти був молодшим, може й смертним - За те й платиш безсмертям цим отвіт. І ти мені тепер, мов оберіг, Останній стовп і прощі, і покути. Я не прощаю, та й не мщусь за гріх, А співчуттчм горять пробиті груди. Чому ж мене обрав посеред всіх? Відчувши, що то був не кращий день І щоб вночі не мучився в примарах, Приходиш і сидиш отут, як пень, Мов хочеш зло, що зачаїлось в хмарах, З добром змішати у гіркий коктейль. Зі мною граєш у цікаву гру. Для чого? Поки й сам того не знаю, Можливо суть її не розберу, Та задуми, що в закутках ховаєш - Холодним змієм лазять по нутру. Останній подих хочеш мій узріть І провести у вічність шанобливо, Щоби учуть восковий запах свіч, Кончини мить, останній імпульс сили, В обличчя смерті глянуть з моїх віч. То ж будем жить, і будемо чекать В сузір"ях вдвох тобі відому дату, Мені її поки не відгадать. Оберігай! Бо часу цю витрату У нездійснене вже не переграть. Він зір на схід з хитринкою повів І сивину поправив над бровами, Зловивши тінь ще заспаних лісів, Крізь павутиння до світанку брами - Враз розчинився у вселеньській млі. Й нема його. А півні у дворі Віщують світу, що життя триває І морок розчиняється в зорі, Лиш темінь ще собак буцім лякає, Та то ж бійці! Відважні й молоді. Н. Будишевский ВУРДАЛАК В привычной двойственности естества Есть в человеке единенье смысла Существования: один, как два Идет по жизни - так дано, так вышло, Так было, есть и будет - навсегда. Кого-то совесть, скромно, в жизнь ведет, Кого-то хамская связала наглость, Кого-то ангел в счастье бережет, Кого-то дьявол прикупил на жадность, А кто-то шатко, с робостью бредет... А иногда случается и так: Как исключительное дополненье, Нежданное, незваное, никак Не объяснимое, встает виденье - Умом не постижимый, в сути, знак... ------------------------------------------------------- Когда уходит небо в плотный мрак, Когда приходит та, что без просвета, Без звезд и без луны, как зла кулак, Тьма в чернь одетая или раздета, Ко мне приходит в гости Вурдалак. Взъерошенный, задумчивый... Судьбой Уродством и бессмертием клейменный, Последний, одинокий и седой, И в сердце одиночеством пронзенный, Уставший долго быть с самим собой. Он не стучит, не признает звонка: Он знает, что я знаю о приходе И не боюсь, что жизни нить тонка, Что фаталист - уверенность в породе И в линиях ладони, все ж, крепка. Я выхожу и мы идем к скамье Под яблоней, присев молчим как рыбы, И думаем о всем и о себе, И ворошим сквозь временные глыбы Все потаенное в двойной судьбе. Все явное в миру и на виду, Но тайного у нас намного больше: Мы в нем вдвоем на счастье и беду, Еще на то, что несравнимо дольше - Настолько, что отсчета не сведу. От дорожденья тянется оно И перейдет к кому-то по наследству: Мне недоступно этой тайны дно, А Вурдалак молчит не в дань кокетству, Таинственность - его ко мне окно. В ней, как в любой, хватает суеты, Бессмысленности, смысла и надежды На лучшее, на зыбкие мечты, Просящие облечь себя в одежды Свершения... Как? - мне подскажешь ты! Ты знаешь все, ты очень-очень стар И, даже, древен... Помнишь моих предков... Из них кому-то ты нанес удар: Ты был моложе, бил азартно, метко, Порой неправедно - и мстит тебе кошмар. И ты теперь мне как бы оберег - Во искупление и покаянье... Я не прощаю и не мщу за грех, Сочувствую тебе в твоем страданье - Ты все предвидел, взяв меня из всех. Прочувствовав, что был паршивый день, И, чтобы в ночь не перемкнуло планку, Приходишь и сидишь со мной, как пень, И делишь на двоих от зла изнанку, И крепишь дух, светля терзаний тень. Играешь мной в занятную игру: К чему не знаю - не моя затея... Возможно суть ее не разберу, Но мысль подспудную, что ты лелея Хранишь в себе, я чую по нутру: Ты хочешь слышать мой последний вздох И взглядом проводить последний выдох, Чтоб ощутить естественный порог Кончины, у знакомых страшных видах Смертей - тобой подведен был итог. Так значит будем жить и будем ждать, Вдвоем, в созвездиях намеченную дату, Тебе известную, а мне - как знать? Оберегай - ведь времени затрату В несбывшемся, уж, не переиграть. Он мудро улыбнувшись, на восток Спокойно обратив бровей седины, Глазами ловит утренний проток Над горизонтом светлой паутины И растворяется, легко, в дымок... И нет его, и петушиный крик Вещает, вдруг, о продолженье жизни, И мрак в своей торжественности сник, И тьма, насупясь, псу: - Попробуй, взвизгни... Пес злобно лает - юн, бойцовский пик!
|