Вона увійшла так тихо, як він би, повір, не зміг
піти. а здалося, ніби по шию зайшла у просо.
у вікна влітало листя і перший, ще мертвий, сніг.
вона потопала в травах. чому їх ніхто не косить?

а скільки всього дурного: влягайся, а хоч біжи -
бредуть холоди зі сходу, зі споду - пекуча зелень.
ведмеді пливуть повз вікна на спинах старих крижин,
біліє холодна постіль. чому їй ніхто не стелить?

до кого вона казала в пустому густому полі,
впускаючі теплі пальці в давно захололу землю;
хвалилась: її ніколи не знайдуть, її ніколи...
тому що її не будуть шукати, тепер - напевно.

повільно збирала речі, дивилась, як дикі коні
пірнають в зелені води - розбурхане вітром просо,
як сиплеться з віття небо, і б*ється об підвіконня
зогнилим іржавим листям. чому їй цього не досить?

до обрію ся колише, і топить у гущі звірів,
і топить у пащі холод, і котить голодні хвилі
це просо. таке високе... загойдує сонних сиріт,
що виступили на шкірі. чому їх ніхто не гріє?

якби він тепер зайшов, вона б його попросила:
викоси що є сили. й
не випускай тепло.